МИРОН КАТРАННИК — ІДЕАЛ СЕЛЯНИНА І ЛЮДИНИ

(За романом В. Барки «Жовтий князь»)

Мирон Данилович Катранник — один із головних героїв роману В. Барки «Жовтий князь». Це звичайна сільська людина. Але він увібрав у себе мудрість усього хліборобського роду, християнсько-моральні прин­ципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно, не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.

Катранник постійно мучиться думкою: за що ж таку кару наслано на його народ, на родину? І який вихід? Сумно дивиться він на уповнова­женого по заготівлі хліба і розуміє, що такий «переступить хоч закон, хоч що!», «прикрутила партлінія, бур'янця не вхопим». Біль стискає серце Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім'я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б дома. Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем». Чи багато треба селянинові? Малого місця під сонцем та можливість вирощувати хліб, годувати й одягати своїх діточок. Але й цього їм не дають злі вороги.

Коли в Катранників забрали (як і в інших) усе збіжжя і голод чорною примарою став на порозі, батько намагався з усіх сил щось зробити, здо­бути їстівне, зберегти родину. Він їде в далеку й небезпечну мандрівку то на Воронежчину міняти хліб, то йде до млина, біля якого зустріли пост­рілами, то ціною неймовірних зусиль виривається з палаючого яру, куди зіштовхували голодаючих, то вирушає на Кавказ, щоб заробити для сім'ї. Символічна й страшна смерть цього героя — самовідданого і жертовного. Він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною у торбі.

У Мирона Даниловича була можливість врятувати себе і сім'ю. Але для цього треба було зрадити віру, довір'я односельців — віддати владі коштовну церковну чашу, народну святиню. І він терпить знущання, побої, переборює спокусу, дивлячись на мішок борошна і — не зраджує, волію­чи краще вмерти.

Катранник, сам у біді, намагається допомогти іншим. Він не відганяє слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним, заходить до товаришів підтримати хоч словом, співчуває рядовим колгоспникам, дітям-сиротам із притулку. «Тихий і добрий до всіх», «був світлий словом і серцем до них [дітей], як при небі,— ніколи не чули окрику «недоброго», «не свари­лися ніколи і жили гарно» — так характеризує свого чоловіка Дарія Олек­сандрівна, гірко сумуючи при його втраті.

Працьовитий, розсудливий, твердий у вірі і своїх моральних принци­пах, Мирон Данилович був совістю односельців, їх порадником. Він був, як і більшість селян, покірним долі, безпорадним у страшних обставинах, справжнім носієм української ментальності. Загибель його і більшості членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію українського народу під час штучного голодомору 1932—1933 рр.