ТРАГЕДІЯ ЗАКОХАНОГО СЕРЦЯ У ЗБІРЦІ І. ФРАНКА «ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ»

1896 року вийшла третя Франкова поетична збірка — лірична драма «Зів'яле листя». Вона розподіляється на три цикли — «жмутки».

Усі вірші трьох «жмутків» об'єднуються однією ідеєю — глибоким, але нерозділеним, нещасливим коханням.

Перший «жмуток» присвячений оспівуванню кохання, та з'являють­ся перші нотки смутку:

Що щастям, спокоєм здавалось, Те попелу тепла верства; Під нею жаги і любові Не згасла ще іскра жива.

Ліричний герой вже починає розуміти, що його кохання не взаємне, але з серця не зникає образ коханої:

Не буду гасити!

Най бухає грішний огень!

І серце най рветься, та вільно най ллється

Бурливая хвиля пісень!

Герой марить своєю обраницею: «Не знаю, що мене до тебе тягне.», «За що, красавице, я так тебе люблю.» Дівчина відмовила юнакові, для нього це страшний удар:

Не надійся нічого! Чи ти знаєш, Що ті слова — найтяжчая провина.

Ліричний герой захоплений глибоким коханням, у його душі світлі хвилини чергуються з темними, надія — з відчаєм.

В останньому вірші першого «жмутку» — «Епілог» автор пише:

Розвійтеся з вітром, листочки зів'ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєні рани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання.

Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками.

Другий «жмуток» містить перлини інтимної поезії — «Ой ти, дівчи­но, з горіха зерня.», «Червона калино, чого в лузі гнешся?», «Чого яв­ляєшся мені у сні?» Тут почуття песимізму і печалі дедалі зростають:

Як почуєш вночі край свойого вікна, Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко; Се розпука моя, невтишима тоска, Се любов моя плаче так гірко.

А в третьому «жмутку» ліричний герой осягає увесь біль нерозділе- ного почуття. Це найсумніший «жмуток»:

Не можу жить, не можу згинуть, Нести не можу ні покинуть Проклятий сей життя тягар!

З'являються перші згадки про самогубство:

Я хтів життю кінець зробить,

Марну лушпину геть розбить.

Я чую се,— єдиний лік —

Се кулька в лоб.

Герой ще вагається, він чіпляється за залишки любові, але й вони врешті зникають, нещасний закоханий прощається зі своєю помічни­цею — піснею, в думках — із коханою; з самим життям:

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий.

Один кивок. один момент.

За мить одну

Навіки я спочину.

Хоча збірка «Зів'яле листя» й сповнена трагічних мотивів, поет опри­люднив її не для того, щоб зайвий раз зобразити «рефлексії». У перед­мові до першого видання І. Франко писав: «Та хто його зна,— думалось мені,— може, се горе таке, як віспа, котру лічиться вщіплюванням віспи?» І закінчує свою передмову цитатою Ґете: «Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом!»