Блог клуба - Шкільні твори

Наука – двигун прогресу. Якби не люди, яким не давали спокою нез’ясовні явища і процеси, людство і досі жило б у печерах. Шкода, що не всі це розуміють і вважають дослідження марною тратою часу і сил.

В.Харченко у своїх творах розкриває проблему ролі науки в житті людей, її вплив на матеріальний і духовний світи.

Прийшов десятий місяць року. Вересень для мене швидше напівлітній місяць, якщо можна так сказати, на відміну від жовтня – провісника закінчення теплої пори і очікування першого снігу. Попереду ще багато часу не буде поїздок на море, сонцезахисних окулярів, футболок. Нас чекають пуховики, шапки, рукавиці. І всі ці теплі речі однотипних кольорів: сірий, темно-синій, бордовий, чорний.

На даний момент в Україні проживає близько 45 мільйонів чоловік. Скільки з них вважає українську мову рідною – питання, на яке складно знайти відповідь. Останній перепис населення був ще в 2001 році, і з тих пір дані застаріли. До того ж, вважати рідною і говорити мовою – теж різні речі. А якщо до цього додати той факт, що в областях України розмовляють на діалектах – можна остаточно заплутатися.

Як складно їсти суп без хліба, так буде непросто написати речення без іменника. У шкільній програмі з української мови не даремно все починається з вивчення саме цього члена речення. Хто? Що? Ці питання часом самі важливі для смислового навантаження фрази.

Кажуть, це три сестри, а мати їх – мудрість. Три людські цінності, три почуття людського серця. Вони допомагають жити, вони дають радість, дають силу духу у важкі хвилини. Вони рятують, а іноді творять дива.

Хто з них старша? Віра? Віра дає надію, а та призводить до любові.

Моя майбутня професія – лікар. Я давно так вирішив. Ще в дитинстві мені хотілося допомагати всім, кому погано і боляче. Я возився з бездомними хворими кошенятами і цуценятами, лікував голуба, у якого було зламане крило. Друзі дивувалися, як мені не нудно все це. А мені возитися з хворими тваринами дуже подобалося і ніколи не набридало. А тепер я точно знаю, чому хочу присвятити своє життя.

Вчора ми з мамою ходили гуляти в парк. Це було одразу після того, як я прийшов зі школи. На вулиці був сонячний, але холодний і вітряний день. В осінньому парку доріжки під ногами були усипані золотим, червоним і бордовим листям. Вітер піднімав листя з землі і кидав їх нам під ноги. І іншим перехожим – теж. А з дерев нісся справжній золотистий дощ! Це вітер зривав листя з дерев, яке ще не встигло осипатись. Такі ось витівки осіннього цього бешкетника.

Осінній ранок настає повільно. Лежачи в ліжку, я спостерігаю, як у вікні поступово розгорається ранкове світло. Воно бліде і неяскраве, не те, що влітку. Влітку сонячні промені так і б’ють у вікно. А тут не зрозумієш, розвиднілось вже чи ні.
Похмуро осіннім ранком. А ще холодно. Якщо опівдні може пригріти сонечко, то вранці точно не помилишся з часом року. Осінь є осінь: вона зустрічає вогкістю, зябкістью, вогким вітром.

З самого ранку небо над містом затягувало темно-сизими хмарами. На вулицях потихеньку темніло, ніби вже вечоріло. Але дощу ще не було. Ми сиділи на уроці літератури, коли побачили у вікно, що піднявся вітер. Він дув рвучко, кидався пожухлим листям, навіть ламав сучки дерев. Вітер був холодним. Ми висунулися було на перерві на ганок, але відразу ж сховалися назад.

З давніх давен собака жив поруч із людиною, був її другом та помічником. Це перша тварина, яку приручила давня людина. Вона ділилася із собакою їжею, а та допомагала їй на полюванні та охороняла її та її житло. З тих самих пір продовжується вірна дружба між ними.